Бій під
Крутами — бій,
що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем
Крути та поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від
Києва.
Особливо
вразило сучасників поховання юнаків, які потрапили після бою в полон до
більшовиків і у кількості 27 людей були ними страчені.
На похороні
у Києві біля Аскольдової могили голова Української Центральної Ради Михайло
Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет
Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам'яті тридцяти».
2006 року на
місці бою встановлено пам'ятник. З нагоди 80-ї річниці бою Монетний двір
випустив в обіг пам'ятну гривню.
Розклад
сил
Неоголошена
війна Радянської Росії проти УНР розпочалася в середині грудня 1917 року, до
цього 22 січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з
більшовицькою Росією. «Маніфестом до українського народу» Володимир Ленін дав
зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, —
так що більшовики передбачали поширення революції і на терени України.
12 грудня
1917 року Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською
республікою і вже в половині грудня надходила військова й інша допомога
більшовицьким силам в Україні.
Під
командуванням Антонова-Овсієнка 20-тисячний більшовицький загін прямував на
схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Попри те,
що загін названо Східним фронтом, він становив близько шести тисяч
чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів
Балтійського флоту.
Наприкінці
грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській,
Катеринославській та Полтавській губерніях.
На
черзі був Київ. Загальне командування операцією захоплення столиці здійснював
Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом
нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію.
Наступ
на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна залізницею
Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ. Тим часом із майже 300
тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917 до січня
1918 кількість військ вірних УНР зменшилася до близько 15 тисяч людей в усій
країні.
Історики
звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їхню
стомленість війною та, передусім, на відмінну систему революційних більшовицьких
агітаторів у складі військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР.
Іншою загрозою для УНР, до речі, була велика кількість більшовицьких
прихильників у країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі бою під Крутами і
реально загрозливим для уряду УНР було і більшовицьке повстання на заводі
Арсенал. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась
патріотично налаштована студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист
столиці України.
Найкраще
цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»: «…Це
була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з
великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані
частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали
великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші
широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на
їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах
сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого
українського населення була проти нас. Єдиною активною мілітарною нашою силою
була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке
гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так
само, як і ми її розуміли»…
Формування
загонів
Звернення «До українського
студентства»: («Нова Рада» з 11 січня 1918 р.)
Вступ до
куреня був добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та
можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть
вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського
братства м. Києва. Таким чином удалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили
студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія
Омельченка.
Для охорони
кордонів України з півночі на станції Бахмач із середини грудня 1917 року
перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ї
Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня
прийшло повідомлення від командира цього загону Аверкія Гончаренка з-під
Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти більшовицьких загонів, що
нападають. А вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного
Студентського куреня.
Переважна
більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидко
сформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали
лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на
залізничній платформі. На додаток, уже під час самого бою, приєдналося ще й 80
добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.
Хід бою
Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис.
по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав
відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися
вже 28 січня 1918 року. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої
станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну
перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня у складі вже
наявного там загону почала рити окопи і споруджувати земляні укріплення.
Приблизно у
цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема,
1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий
бронепоїзд і почав обстріл оборонців із тилу. Тим часом, за свідченням
очевидців у студентів та юнкерів закінчувалися набої і скінчилися снаряди для
гармати. Загони більшовиків почали обходити позиції захисників з лівого флангу
— настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід у напрямку
Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав.
Коло станції
Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши
звістку про
повстання на заводі Арсенал,
Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме
там. Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду
була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив
спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася
невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат,
загинув і сам Омельченко.
Допомога
резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і
поранених, українське військо відходило до ешелону.
Коли
близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, з'ясувалося, що не
вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою
в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи у сутінках,
студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту
червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами
з більшовицького боку (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених.
За
свідченнями очевидців, 27-м студентів розстріляли. Учень 7-го класу Григорій
Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла
Україна», і решта студентів підтримали спів. Оцінки сучасників
Вшанування
Тіла
28 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і
поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок
київської молоді героїчним. Після цього про подвиг молоді під Крутами було
забуто на більш ніж 70 років. Натомість, про бій під Крутами завжди пам'ятали
українці, які проживали за кордоном. Відзначаючи дату проголошення незалежності
України, вони згадували й про крутян. Один із яскравих представників
української діаспори – Євген Маланюк, наголошував: «…народ, творячи з якоїсь
події легенду – а Крути без сумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд
нашої нації, – знає, що він робить. Народна мудрість і національний геній – це
найвища земна справедливість – творячи свої легенди і міти, себто підносячи
дану історичну подію до височини надісториччя, ніколи – щодо вибору тієї події
– не помиляються. Не помилилися вони й у випадку Крут».
На заході України культ героїв Крут поширився серед пластової молоді, яка у
1926-му створила «Курінь Старших Пластунів ім. Бою під Крутами». Згодом,
ініціативу вшанування Героїв Крут перейняло львівське студентство. ІІ
Студентська конференція, що відбувалася 1931 року ухвалила «вважати роковини
бою під Крутами українським
всестудентським
святом». Наразі в Києві діє Пластовий курінь ч. 75 імені Героїв бою під
Крутами. Вже наступного року заходи на вшанування крутянців було проведено у Празі
та інших містах Європи. Надалі вони стали невід’ємним атрибутом громадського
життя українців, особливо молоді. Львівський журнал «Студентський шлях»
виступив ініціатором збору матеріалів про вшанування геройського чину.
Протягом
десятиріч існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості
загиблих — від кількох до декількох сотень.
Наприклад,
Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам'яті тридцяти», хоча до нашого часу
збереглися тільки імена тих, кого було поховано на Аскольдовій могилі:
Сотник
Андрій Омельченко, Володимир Шульгин, Кольченко Павло Іванович, Лука Дмитренко,
Микола Лизогуб, Олександр Попович Андріїв, Божинський-Божко, Микола Васильович
Ізидор, Курик Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик Андрій, Соколовський
Микола, Корпан Ганкевич ,Микола Георгійович, Євген Тарнавський, Гнаткевич
Григорій, Піпський.
Інтерес
до Крутянської події посилився під час Другої світової війни, що було пов’язано
із боротьбою ОУН та УПА за незалежність України.Керівництво ОУН та командування
УПА приклад Героїв Крут використовувало для патріотичного виховання своїх
членів.
У 1944-му
одне із з’єднань групи (військової округи) «Тютюнник» отримало назву «Крути».
Майже у всіх навчальних і виховних програмах для бійців УПА обов’язковим для
вивчення був пункт про героїзм молоді під Крутами. В УПА та її запіллі була
встановлена традиція відзначення пам’яті Героїв Крут як національного свята.
В
одному із директивних документів командування УПА наголошувалося, що «в дні
29 січня відсвяткувати величаво Свято Крут». Виконавцям доручалося «виробити у
вояків святочний настрій, щоб вони глибоко застановилися над значенням цих
річниць та назавжди закріпили твердо у своїх серцях».
В
Україні відзначення бою під Крутами розпочалися лише напередодні проголошення
її незалежності. 29 січня 1991 року з ініціативи Народного руху України,
Студентської спілки, інших національно-демократичних організацій в Крутах було
встановлено березовий хрест та відбувся перший невеличкий громадський
мітинг.
На
державному рівні вшановувати пам'ять героїв Крут почали в Україні лише 2004-го.
За рік перед цим, у січні 2003-го президент Леонід Кучма підписав розпорядження
«Про вшанування пам'яті героїв Крут». У багатьох містах України почали
встановлювати пам'ятні знаки, в школах проводити вечори, присвячені цим
подіям.
У період
президентства Віктора Ющенка відзначення роковин бою під Крутами перетворилося
на масштабну подію. Участь у велелюдних урочистостях брали вищі посадові особи
держави, політики, представники громадськості.
Немає коментарів:
Дописати коментар