20 квітня - Міжнародний день секретаря

Справжній офісний вівтар, 
Ти завжди доглянута, прекрасна! 
Вірний наш соратник - секретар, 
Трудишся ти чесно, не даремно. 

Вітаємо в цей день тебе, 
І сьогодні кращого бажаємо: 
Ти живи, сподіваючись і люблячи. 
У тебе все збудеться. Ми знаємо.

Відомо, що професійний день секретарів придумав журналіст з Нью-Йорка Гаррі Клемфусс, який вирішив виділити окреме свято для представників цієї професії.

Міжнародний день секретаря відзначають щорічно в середу останнього повного тижня квітня. Офіційно це свято називається Днем професійних адміністративних працівників. Вперше його почали відзначати американці — ще в 1952 році. Відомо, що професійний день секретарів придумав журналіст з Нью-Йорка Гаррі Клемфусс, який вирішив виділити окреме свято для представників цієї професії в рамках проведення Тижня професійних адміністративних працівників США. Пізніше традиції святкування перебралися через океан.

Поступово контингент людей, які відзначають це свято, розширився. У наші дні цей день вважають «своїм» всі офісні працівники: помічники керівників, офіс-менеджери, секретарі-референти, асистенти і спіч-райтери. Всі ці люди об'єднані однією професією, яка входить в число самих затребуваних у світі.

Крім Міжнародного дня секретаря, у багатьох країнах відзначаються також національні свята, присвячені професії секретаря.

https://www.youtube.com/watch?v=TzJbIDfEqHc

Google демонструє нові можливості

Google Docs - така назва нового "дітища" від Google.  Зовсім скоро користувачі зможуть скористатися новою послугою від компанії.  Буде створено справжнісіньке інтернет-сховище, в якому можуть зберігатися файли користувача.
Таке сховище зможе зберігати файли і сортувати їх так як цього хоче сам користувач, наприклад можна відсортувати фотографії за часом і порядку зйомки.  Файлів дуже багато, які розміщують користувачі, документи постійно накопичуються і, відповідно зростає проблема їх організації.
Компанією будуть поставлені нові фільтри, які допоможуть упорядкувати файли і детальніше шукати конкретні документи у них.  Раніше Google Docs давали можливість зберігати текстові файли, які можна було редагувати.  З часом з'явилася можливість зберігати будь-якого формату дані на серверах, до яких відкривався доступ з інтернету.  А сьогодні ці дані можна буде впорядкувати, швидше за все це відбудеться дуже швидко.
Але експерти говорять про те, що користувачеві для того, щоб скористатися ефективно новими функціями потрібно в комп'ютерах збільшити простір на серверах.

6 квітня 1896 року почалися перші Олімпійські ігри

6 квітня 1896 року в Афінах почалися Олімпійські ігри, традиційні для античної Греції змагання, заборонені півтори тисячі років перед тим римським імператором Теодосієм I і відроджені завдяки ініціативі барона П'єра де Кубертена. Перші Олімпійські ігри сучасності за участю спортсменів з 13 країн відкрив грецький король Георгій I у присутності 60 тисяч глядачів.

Перші Олімпійські ігри, про які є задокументована згадка, відбулись в грецькому місті-державі Олімпія у 766 році до н.е., однак є свідчення того, що на той час вони вже проводились принаймні 500 років. Античні Олімпіади відбувались раз на чотири роки в період релігійного фестивалю на честь Зевса. У 8-у столітті до н.е. в них брали участь спортсмени з десятків грецьких міст, а вже у 5-у столітті до н.е. - не менше, ніж з сотні. Перші Олімпійські ігри складались лише із одного змагання - бігу, пізніше до нього додались боротьба, бокс, перегони верхи на конях і на колісницях. У 708 році до н.е. в програму Олімпіських ігор був включений пентатлон - багатоборство з бігу, стрибків у довжину, метання диску і дротика та боротьби.

З ростом могутності Риму значення Олімпійських ігор почало зменшуватись, допоки в 393 році римський імператор-християнин Теодосій I, прагнучи придушити будь-які прояви язицьких традицій, не заборонив проведення Олімпіад.

В епоху Відродження у Європі зріс інтерес до грецької культури, і у 18-19 століттях в ряді країн почали організовуватись національні фолькльорні спортивні змагання на зразок давньогрецьких олімпійських ігор. У 1892 році 29-річний француз барон П'єр де Кубертен висунув серйозно обгрунтовано ідею про відродження міжнародних змагань, які мали б проводитись щочотири роки. На міжнародній спортивній конференції в Парижі в 1894 році ця пропозиція була одноголосно підтримана 79-а делегатами від 9 країн - було створено Міжнародний олімпійський комітет (МОК) і прийнято рішення провести перші Ігри в 1896 році в Афінах, столиці Греції.

У I Олімпійських іграх брало участь 280 спортсменів з 13 країн, котрі змагались за першість у 43-х категоріях з таких видів спорту, як легка атлетика, плавання, гімнастика, велосипедні перегони, боротьба, важка атлетика, фехтування, стрільба, теніс і марафонський біг, в якому переміг грек Спиридон Луїс. Жінки в перших Іграх участі не брали.

У 1896 році П'єр де Кубертен став президентом МОК і доклав чимало зусиль для популяризації олімпійського руху. Перші дійсно успішні Олімпійські ігри відбулись в 1924 році в Парижі - в них взяло участь більше 3 тисяч атлетів, включаючи 100 жінок, з 44 країн. Цього ж року відбулись і перші зимові Олімпійські ігри. У 1925 році 62-річний П'єр де Кубертен подав у відставку.

На останній Олімпіаді в Сіднеї у 2000 році змагалось більше 10 тисяч спорсменів з 200 країн і серед них вже було майже 4 тисячі жінок.

3 квітня - 98 років з дня народження Олеся Терентійовича Гончара (1918-1995)

Гончар Олесь Терентійович народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

3 квітня | перша неділя квітня - День геолога

 

У першу неділю квітня в Україні відзначають День геолога. Це професійне свято було засновано ще  у 1966 році. Здобувши незалежність, Україна продовжила цю славну традицію, яка була підтверджена Указом Президента Леоніда Кучми в 1995 році.
Професію геологів вважають незвичайною, насиченою пригодами й романтикою. Воно й зрозуміло: мандри по білому світу, дослідження корисних копалин, багаття й пісні під гітару... Однак тільки на перший погляд здається, що нічого складного в професії немає. І лише фахівці зрозуміють, які небезпеки деколи підстерігають геологів, які працюють у важких умовах, розвідуючи родовища природних багатств в різних точках земної кулі, на рівнинах і в горах.
Регулярно Спілка геологів України проводить семінари і конференції, висвітлюючи роботу по поточним дослідженням і перспективним планам в геологорозвідувальній галузі. Основні питання стосуються передових технологій, міжнародних стандартів та охорони геологічних пам`яток.
У цей святковий день працівники геології, геодезії та картографії відзначать своє професійне свято. На урочистому засіданні будуть зачитані списки тих, хто особливо відзначився в своїй нелегкій роботі, вручено грамоти та почесні дипломи, подарунки та заохочувальні нагороди. Але навіть якщо когось і забудуть згадати, то можна не сумніватися: всі вони внесли вагомий внесок у розвиток геологічної галузі.

13 березня 1917 — після падіння монархії в Росії над Центральною Радою у Києві вперше піднято синьо-жовтий прапор.

Справжнім вибухом українського національно-визвольного руху були події після повалення самодержавства в Росії в лютому 1917 р., які й утвердили загальнонаціональний характер символів.

Вже 13  березня 1917 р. в Петрограді відбулася масова 20-тисячна маніфестація солдатів-українців і студентської молоді під синьо-жовтими та червоними прапорами.

29 (16 ст. ст.) березня вже в Києві проведено "свято свободи", на якому українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами, а ще через три дні понад 100-тисячна маніфестація стала кульмінацією відродження українського життя в Києві.

У цьому заході 1 квітня (19 березня ст. ст.) "прапорів було більше ніж 320 самих національних та понад десять червоних, робітничих, з українськими написами про міжнародну солідарність робітничої кляси".

Протягом наступних тижнів відбулися маніфестації та інші заходи під українськими прапорами по багатьох інших містах України, зокрема в Харкові, Катеринославі, Чернігові, Полтаві, Сімферополі, Севастополі, Одесі.

Процес українського національного відродження охопив не лише етнічні території, але й регіони центральної Росії, Сибіру, Туркестану, Далекого Сходу та інші землі – скрізь, куди доля завела українських поселенців, репресованих чи військовополонених.

Невіддільним атрибутом цього процесу стало поняття національних кольорів – поєднання синього (або світлосинього, тобто блакитного чи голубого) і жовтого кольорів. Паралельно з цим використовувалися червоні прапори, трактовані як міжнародні символи революційоного руху, та малинові, з якими пов’язувалися легендарні козацькі традиції

.

7 Лютого Порт Хаджибей був перейменований в Одесу

На початку 1760-х років турки побудували невелику фортецю в поселенні Хаджибей. Під час Російсько-турецької війни у вересні 1789 року фортеця була взята російським загоном під командуванням генерала Осипа Михайловича Дерібаса. 
Після війни для зміцнення Північного Причорномор'я було почато зведення фортець в Тирасполі та Овідіополі і міста-пристані Хаджибея. 
З цього моменту почався бурхливий розвиток міста. Будівництво нового міста велося під керівництвом інженера Франца Павловича Деволана і Осипа Михайловича Дерібаса. 
У травні 1794 року був затверджений проект пристані і міста, а в 1795 році новий порт приймав кораблі. Почалося нове життя міста як торгового порту. Місто перетворилося на найбільший зовнішньоторговельний центр. Населення міста швидко виросло. Отримала розвиток промисловість. 
7 лютого за велінням імператриці Катерини II місто-порт був перейменований, отримавши назву Одеса.
У 1900 році одесити встановили пам'ятник тим, хто стояв біля витоків народження міста: головнокомандувачу армією князю Григорію Потьомкіну-Таврійському, головному начальнику краю графу Платону Зубову, керівнику штурму Хаджибея і головному начальникові споруджуваних міста і порту Осипу Дерибасу, автору і першому виконавцю проекту майбутньої Одеси Францу де воланом і, звичайно ж, Катерині Другій. 
Пам'ятник Катерині в 1920 році був демонтований і поміщений в історико-краєзнавчий музей. На його місці в 1965 році встановили Монумент матросам-потьомкінцям. Восени 2007 року, майже через дев'яносто років, пам'ятник повернули на своє історичне місце. Без Катерини Одеси би просто не було ... 
Але головний одеський бренд — звичайно ж, гумор. Одесити впевнені, що бурхливий розквіт гумору безпосередньо пов'язаний з м'яким кліматом, наявністю моря і національної строкатістю населення. Кажуть, що Одесу в різні часи населяли люди 150 національностей. Кожна говорила на своїй мові, і всі один одного розуміли. 
Не злічити творчих талантів, що вийшли з Одеси: Ільф і Петров, Леонід Утьосов, Юрій Олеша, Аркадій Аверченко, Ісаак Бабель, Надія Теффі, Михайло Жванецький, Віктор Ільченко та Роман Карцев, «Маски-шоу», « Клуб одеських джентльменів»... Кожен може продовжити цей список. 
http://calendate.com.ua/event/193